Основа
Корпус клавіатури (краще не називати його «базою») можна порівняти з тілом людини: скелет, м'язи, шкіра... Він складається, зазвичай, з двох чи трьох деталей. Це власне основа, що стоїть на поверхні столу, «плейт» — пластина, яка тримає перемикачі, та «топ», тобто верхня кришка. З вибору корпусу починається будівництво кастому. Корпуси корисно розрізняти, як мінімум, по таких характеристиках:
- формфактор;
- матеріал;
- вага;
- колір;
- конструктив («скелетон» чи з топом);
- кріплення PCB;
- матеріал плейту;
- шумоізоляція;
- кут нахилу та конструкція ніжок;
- підставка;
- розкладка;
- додаткові можливості.
Найважливіше — це власне кількість клавіш на клавіатурі. Є декілька основних формфакторів та різна екзотика. Те, що є найзвичнішим виглядом клавіатури з додатковим нумпадом іменують «повнорозмірною», full-size, 104/105-key, 110-key або 100%. Як не дивно, серед кастомів це дуже незвичний тип. Єдиний інший формат з нумпадом — це 96% або «1800», який детально описано в огляді ASUS ROG Strix Scope II 96 Wireless.
Найпопулярнішим в кругах ентузіастів є розмір 80%, він же 87-key, він же tenkeyless або TKL. Всі кнопки в ньому на своїх звичних місцях, окрім нумпаду, якого просто немає. Внаслідок цього клавіатура стає коротшою по горизонталі, що часто зручніше, в тому числі в іграх.
Ще коротшим є 75% або 83-key, в якого додаткові блоки кнопок зсунуто до основних, а деякі зроблено меншими. При цьому всі основні функціональні клавіші ще присутні фізично, тож перевчатися не прийдеться. Чого не скажеш про 65% та 60%, в яких клавіш послідовно стає все менше. Завдяки цьому клавіатуру можна зробити все компактніше (саме ці два варіанти зазвичай й відносять до категорії «compact»), але навіть досить щоденні речі прийдеться виконувати через комбінацію клавіш — бо, наприклад, ряду F1–F12 просто немає. Деякі користувачі готові перевчатися заради того, щоб мати дуже маленьку клавіатуру, деякі — ні. Формат 60% є також досить популярним у кіберспортсменів, адже в іграх його може бути достатньо. Нарешті, існує ще формфактор 40%, але він вже є екзотикою навіть в рамках клавіатурного хобі.
З матеріалом корпусу розібратися простіше. Окрім пластиків (різних, але це не має значення), клавіатури у порядку зниження популярності можуть робити з алюмінію, сталі, титану, бронзи, акрилу, полікарбонату та дерева. В першу чергу, це вибір естетичний, адже клавіатура постійно в полі зору на столі. Ентузіасти також вважають, що навіть різні сплави алюмінію можуть впливати на звучання, не кажучи вже про інші матеріали. В особливих випадках, матеріал може стати приводом для гордості власника — бо він замовив дуже бутикову версію з екзотичного матеріалу чи ексклюзивного кольору, яку виробили мізерним тиражем... До речі, саме ексклюзивність матеріалу та обмеженість кількості екземплярів є зазвичай поясненням космічної ціни якогось корпусу (бо є моделі клавіатур і дорожче $1000).
Вага напряму пов'язана з матеріалом. Пластикові пристрої зазвичай важать менше ніж 1 кг, наприклад Razer Blackwidow V4 75% після тюнінгу вийшла рівно 850 грамів. Алюмінієвий Gateron KD83A LTD в зборі важить 2 кг, що вдвічі важче його масової пластикової версії KD83A без суфікса LTD (також, вдвічі дешевшої). Деякі виробники додають спеціальні обтяжувачі. Часто у вигляді красивої пластини зі зворотного боку основи клавіатури, яку ніхто ніколи не побачить, не взявши пристрій в руки... Звісно, чим важча клавіатура, тим монолітніше вона відчувається на столі. А масивний обтяжувач внизу ефективно гасить вібрації від алюмінієвого корпусу, працюючи, так би мовити, як «хвилеріз». Це позитивно впливає на звук, що й пояснює, нащо таку увагу приділяють майже невидимій деталі.
Для фанатів, що ретельно планують кожний аспект своєї збірки, колір корпусу, звісно, має значення. Часто існують різні ексклюзивні версії, що випускають обмеженою кількістю. Втім, це чисто суб'єктивна справа.
А ось що важливо, так це конструктив та кріплення PCB. Пристрої без верхньої кришки, де видно верхню половину перемикачів, а «топом» клавіатури є власне «плейт», що ці перемикачі тримає, називають «скелетон» (іноді може траплятися термін low-profile, але це може створити плутанину з подібними термінами для свічів та кейкапів, де вони набагато більш коректні). «Скелетони» простіше чистити, в них яскравіше виглядає підсвітка, але одночасно вони гучніші та не всім подобаються візуально. На прикладі Lorgar Azar 514 можна показати цікаве рішення, коли верхня кришка клавіатури тримається на магнітах і дозволяє отримати плюси обох варіантів під настрій.
Кріплень PCB є більше десятка, з яких важливо знати п'ять: tray mount, top mount, integrated plate, sandwich та gasket mount. Всі вони проілюстровані нижче на відомій картинці від Thomas Baart. Найпростіший та найдешевший це tray mount, коли плата кріпиться гвинтами до нижньої частини корпусу. Таке кріплення при наборі тексту відчувається дуже жорстким біля гвинтів, але може нерівномірно «плавати» в місцях трохи далі від них. Для 60% клавіатур розміщення отворів кріплення взагалі стандартизоване, що дозволяє змішувати корпуси та PCB різних виробників. Проблему нерівномірності вирішує top mount, але конструкція залишається жорсткою. Так само жорстка вона й у випадку integrated plate, що описує як раз «скелетони», де плейт й працює в ролі верхньої кришки. Найжорсткіший же варіант це «сендвіч», при якому плейт затискається гвинтами наскрізь між верхньою та нижньою частинами корпусу. А от найм'якіший, і це добре — це gasket mount, тобто «на прокладці». Насправді це загальна назва для різних версій подібного кріплення, але суть їх однакова: замість жорсткого кріплення, плейт затискається між половинками корпусу через м'які прокладки.
У випадку Razer Blackwidow V4 75% вони зроблені з порону і надіті на плейт по периметру. У випадку Dark Project KD83A LTD це силіконові смужки, що закріплено в нішах корпусу з двох боків, а плейт цілком звичайний. Є й інші конструкції, навіть з чимось схожим на ресори замість прокладок (тоді це leaf-spring mount). Всі вони досягають однієї важливої мети — немає відчуття жорсткості навіть при сильних натисканнях на клавіші, бо плейт дещо пружинить всередині клавіатури. Це позитивно впливає і на звук, і на відчуття від тайпингу. За недолік же gasket mount потрібно буквально платити — це найдорожча та найскладніша з популярних конструкцій клавіатур. Але вона того варта.
Оскільки вже згадано жорсткість, то логічно описати можливі матеріали плейту, бо це відчутно впливає на неї. Найжорсткіші плейти роблять зі сталі та латуні, вони ж роблять дзвінкіший звук тайпингу. Найм'якіші плейти з полікарбонату, карбону та FR4 (матеріал, схожий на текстоліт), навпаки, роблять звук нижчим, а відчуття при наборі тексту менш жорсткими. Десь посередині серед матеріалів знаходиться алюміній.
Хоча кріплення вже частково визначає характер звучання клавіатури, змінити його більше дозволяє різне використання шумоізоляції. В цьому випадку нас цікавлять два елементи: що знаходиться між плейтом та PCB та що знаходиться в нижній частині корпусу під PCB. Іноді, там немає нічого або дуже тонка піна — це не дуже добре. З іншого боку, надто товста піна може просто не вміститися між PCB та корпусом. Замінити нижню піну здатен будь-хто, а от акуратно вирізати 60–100 квадратиків у саморобній пінній шумоізоляції між плейтом та PCB може бути досить нудно... Ентузіасти експериментують з матеріалами шумовіброізоляції, та й виробники теж — наприклад, у Dark Project KD83A LTD під PCB знаходиться силіконова прокладка.
Наступний аспект це кут нахилу корпусу та конструкція ніжок. Вони поєднані тому, що у більшості типових «мейнстрімних» клавіатур, навіть дешевих, є можливість регулювати кут нахилу, тому що це прямо вимагає стандарт ISO 9241‐410 (він також каже, що кут нахилу може бути від 0 до 15 градусів і рекомендує не перевищувати 12 градусів). Але бутикові виробники можуть собі дозволити ігнорувати галузеві стандарти, адже все одно їх пристрої не будуть проходити сертифікацію по них, а робити регульовані ніжки порівняно складно. Тож залишається лише здоровий глузд, який пропонує таки мати хоча б чотири гумові ніжки та забезпечувати якийсь фіксований кут нахилу в межах стандарту, бо він прив'язаний до ергономічних потреб людського тіла. Звісно, у справжніх брендів все відбувається з дотриманням нормативних вимог, адже вони свою продукцію таки сертифікують. Одного «правильного» кута не існує, всім зручно по-різному, в чому проявляється мудрість стандарту, який вимагає наявність регулювання. Ситуацію ускладнюють різні профілі кейкапів, бо деякі з них змінюють відчуття від того ж самого кута нахилу.
Стандарт ISO 9241-410 описує як опцію також й підставку для рук, що може бути частиною клавіатури. Тут ситуація аналогічна: фірмову підставку в комплекті можна досить часто очікувати у мейнстрімних брендів, а ринок тюнінгу також пропонує універсальні підставки, що підходять до клавіатур конкретного формату різних виробників. Користуватися підставкою чи ні — також особистий вибір, як зручніше.
Ще більше стандартизовані розкладки клавіш (що можна проілюструвати картинками від Keyboard Layout Editor). Для більшості світу важливі два варіанти, так звані ANSI та ISO клавіатури. ANSI є американським стандартом (зараз він відомий, як INCITS 154-1988[S2009]) і відрізняється тим, що у повнорозмірної клавіатури 104 клавіші, а Enter займає один ряд. Європейський стандарт ISO свою назву отримав по стандарту ISO/IEC 9995-2:2009. Такі клавіатури мають 105 клавіш і одразу ззовні відрізняються Г-подібною клавішею Enter.
Американський стандарт очікувано налаштований на використання англійської мови, в той час, як європейський описує, в тому числі, як розв'язати проблему додаткових символів в різних мовах Євросоюзу. Окрім Enter, два стандарти відрізняються розмірами деяких інших клавіш, тому це важливий фактор при виборі набору кейкапів. Аргументи щодо зручності розкладок ISO та ANSI залишаються суб'єктивними. З українською мовою сумісні обидва стандарти, але на нашому ринку якось історично більше «американських» клавіатур. Як екзотику можна згадати ще розкладку JIS — це японський стандарт JIS X 6002:1980, де коротший пробіл та 109 клавіш замість 104/105 стандартних в ANSI та ISO.
Але всі три галузеві стандарти при цьому описують один й той самий логічний тип розміщення клавіш, так званий QWERTY, і один й той самий фізичний тип розміщення — «staggered», тобто «зі зсувом», що бере початок в обмеженнях конструкції друкарських машинок. Справжні фанати клавіатур пропонують зміни й тут. З логічної думки існують такі розкладки, як Dvorak, Colemak (проілюстровано нижче — до речі, вважається кращою для тих, хто бажає вперше спробувати перейти з QWERTY), Workman, Norman, Engram та інші.
З фізичного боку, замість звичного розміщення «зі зсувом» є аргументи за використання ортолінійних клавіатур, де клавіші знаходяться рівно одна над одною, як на екранних клавіатурах. Ступінь «альтернативності» таких рішень можна порівняти з використанням FreeBSD як операційної системи — тобто, люди, які це роблять, дуже чітко знають, навіщо воно їм потрібне…
Нарешті, корпус клавіатури визначає певні її додаткові можливості. Найбільш популярні з них зараз це коліщатко регулювання гучності, невеликий екранчик та якісь нестандартні клавіші — наприклад, на Razer Blackwidow V4 75% це дві циліндричні металеві «мультимедійні» клавіші. Сюди ж можна додати й місце для класичних світлодіодів Caps Lock, Num Lock, Scroll Lock.
До речі, найпростішим способом покращити звучання клавіатури та вигляд її на столі, є килимок. Не дарма зараз стають все популярніше великі deskmat замість звичайних mousemat. Такі XXXL-килимки майже завжди тканинні, товщиною 3–5 мм та габаритами 800x300 чи 900x400 мм. Пропонуються як від «клавіатурних», так і від «геймерських» брендів, тож існують високоякісні. Ну й, звісно, мають безліч дизайнів під стиль оформлення робочого місця. Власне, здатні цей стиль й задавати... Клавіатура, що стоїть на килимку, має нижчий звук без сторонніх призвуків від поверхні столу.
